Любовь Бурак (Дзвінка Торохтушко) – Пионы и спасение на войне
ПИОН
– Дикси, ты их видишь?
– Кого?
Дикси осторожно выглядывает из воронки от КАБа. Никого. Вот и хорошо, что там никого нет. И хорошо, что есть эта воронка. И обгорелая липа. Большая столетняя, а может, и больше ей лет или веков. Липа, которую так удачно вырвало с корнем и положило взрывной волной поперек воронки, а поверх нее нанесло еще кучу хозяйственного мизера из амбара и погреба. И земля. Хорошо, что есть земля.
Далее текст на языке оригинала.
Звісно, вона може стати для них із Пронем могилою, але… Але, може ж Бог не видасть, га?
Головне, що нікого немає, це Проню щось мариться під налбуфіном.
Добре, що є налбуфін. Погано, що він закінчується, еваку немає майже добу.
– Діксі, он там, бачиш – півонії. Бордові такі, повні, а між пелюсток жовті тичинки з пилком. Бачиш? І бджоли над ними.
– Бачу, – каже Пронь.
Говорить, аби лиш Діксі не пробував підводитись. Взагалі, щоб не рухався, щоб кровотеча не відкрилась.
Трясця!
– Півонії, – шепоче Пронь. – У баби такі росли під вікнами. Сусіди давно вже повикопували їх, перенесли на цвинтар, собі понасаджували деревовидних, а баба моя все доглядала свої три кущі.
– Старі люди за старе тримаються, – мовив.
– Хто старий? Баба моя? Та їй ще шістдесяти немає. Вона матір мою народила в сімнадцять і мати мене також. Я ж її бабою називав тільки на людях – сама просила, щоб люди менше язика чухали об її життя. А вдома вона мені була Інкою.
– Овва! А чому так?
– Сам не знаю. Так якось. Може, попри діда навчився, може, щоби дідові сподобатися. Я дружити з ним хотів, розумієш?
– А він що?
– Бухав. І бив Інку з похмілля. А потім зник кудись. І мати зникла. Відтоді ми з Інкою удвох жили, нам добре було. Тихо. Вона в бібліотеці працювала, садка в селищі не було, то я виріс поміж книжками. От віриш: ні машинок не хотілося, ні велосипеда, нічого. Бігав трохи з хлопцями, але швидше для годиться, щоби не насміхалися. Бо все, що мені треба було – тільки моя Інка і книжки. Кайф!
– А мати?
– Мати? Та приїжджала часом. Але, знаєш: іноді краще не мати матері, аніж мати таку.
– Пиячила?
– І це також, але в основному по наркоті виступала. Крала по людях, із дому речі виносила, скандалила. Жила десь із кимось. З такими, як сама… Інка її вигнала. Прикро, звісно, але… Так краще було.
Діксі зітхнув:
– Життя… Жорстоке.
– Вибір, – сказав Пронь. – Вибір є завжди, а в житті має бути порядок, людяність, добро і любов. Якщо ти обираєш хаос, то живи в ньому сам, не змушуй інших жити у твоєму виборі.
– Але ж – рідня…
– Інка – моя рідня. Якби не вона, яким би яким виріс? Отож! Хрін би я виріс нормальним, про навчання й мови не було би, в ПТУ хіба. Який там історичний? Які експедиції, розкопи? Мене би й тут, з тобою зараз не було би. Здох би десь від солей і хімки, чи прирізали би в підворітті, як материних цих… Ну, ти зрозумів.
Діксі розумів. З висоти своїх п’ятдесяти шести він уже, здається, розумів усе на світі. От тільки: чому немає еваку? Хлопець довго не протягне.
– Півонії… – шепоче Пронь. – Інка хотіла таку хустку, щоб у колір квітки. Бордову із золотим шитвом. Я шукав її по всьому базарі. На маршрутку запізнився тоді, ночував на вокзалі в Дніпрі. І знаєш що? Прокинувся вночі від якогось руху, а це мого наплічника циганка намагається вкрасти, тягне з-під голови обережно так, а під голову мені клунка якогось підкладає. Я скипів, підірвався, готований врізати їй. Зирк! А на голові в циганки така хустка, про яку моя Інка мріє.
– І що?
– Купив. За сто гривень купив. Циганка шокована була. А я побіг до Дніпра посеред ночі, щоби хустку випрати. А потім ніс родорогою до вокзалу, розправивши, тріпав на ранковому вітрі, так сушив її. Першою маршруткою додому примчав, поки Інка на кухні була, випрасував і подарував. Вона така щаслива була. Ніби й нічого, просто хустка, а Інка в ній, наче квітка. Півонія. Така ж, як отам, бачиш?
Діксі не бачив. Але робив вигляд, що так – он вона, цілий кущ. Чи букет?
Пронь і сам, як та півонія: засохла кров на бинтах і пікселі, три турнікети – букет. Крафтове пакування.
І над головами все гуде, свистить, вибухає. Грець із ним, аби не ворожі дрони! Вважається святковим фейєрверком.
Ось глухо гупнуло зовсім поряд. Це щось не здетонувало, не розірвалося. Вороги так поспішають клепати для нас смерть, що вбивча матерія дає збій.
Діксі уявляє її темною, непроглядною, із крапкою вогню всередині капсули. І ось, в якийсь момент, до створення цієї мертвої матерії додається людська втома і крізь темінь пробивається щось, схоже на насінинку кульбаби, що проростає крізь бетон. Це шанс для нас. Шанс іще пожити, дочекатися еваку.
– Курити хочу, – каже Пронь.
– Не можна.
– Але ж у тебе є.
– Але ж: не можна. Дим “спалить” нас, пояснює Діксі.
– Холодно, – тремтить Пронь.
– Це нормально, друже. Зараз приїде евак, у них є термоковдри.
Час спливає повільно й тривожно. Пронь то засинає, то прокидається й намагається рухатися, то занурюється у свій власний ірреальний світ, у якому спогади перемішані з реальністю та очікуваннями. Передостання ампула налбуфіну розливається по його напнутих венах.
– Інка зараз борщ варить, – говорить тихо. – З молодих бурячків. І горох молодий кладе в нього. В неї завжди молодий горох до першого молодого борщу. І вона дуже хвилюється, щоби дитині не пошкодило, але, все-одно варить. А мати не хвилюється. І не варить. Мати нічого не варить. Колись вона вкрала мене в Інки, лишила записку на столі, щоби Інка заплатила їй викуп. Привезла мене в Дніпро, в якусь квартиру і лишила на Таньку. Я попросив їсти, Танька не знайшла нічого і ми пішли на вулицю. Там я випросив у перехожих двадцять гривень під крамницею, за які Танька купила пиво й сухарики. Мене п’яного підібрали поліцейські, відвезли до лікарні. Я там до тями прийшов і плачу, що хочу до Інки. Добре, що вона мене знайшла. Відтоді я ніколи ні пива, ні сухариків…
Ніч зайшла так швидко, що Діксі не встиг зогледітися.
– Півонії…
Пронь шепоче й тягнеться кудись вцілілою рукою.
– Інка ніколи не зрізала півоній. Завжди були квіти у вазах, тюльпани, нарциси, бузок, троянди, а півонії лише під вікном квітли. До неї чоловіки сваталися. Багато чоловіків. А вона, наче серце на замок:
– У мене ж Максимко…
А одного була прийняла. Добрий дядько був, звався Степаном, мав старого жигуля, нові керамічні зуби й дуже любив Інку. Поки вона з роботи, то він уже й вечерю зробить, й мою домашку перевірить.
– І що? Прижився?
– Ні. Випив одного дня з товаришами в гаражах, а, щоби підлизатися до Інки, зрізав півонії і в букет поставив на столі. На тому й все, вигнала його Інка.
– За те, що випив?
– І за півонії.
– Пороблено їй з тими півоніями, чи що?
– Не знаю. Хочу півонію. Оту, що цвіте на руїнах.
– Ти ж розумієш?..
– Я розумію. Тому дай мені її, чуєш? Дай мені квітку, а сам іди. Іди, поки ніч.
– Не кажи так!
– Діксі, йди! Вали звідси! Принеси мені півонію і звалюй! Скажеш Інці, що я…
– Не піду й говорити нічого не буду!
– Чому, Діксі?!
– Інка казала не зривати квіти.
Діксі дивиться на Проня. Насправді темрява така густа, що він його не бачить, тільки нечіткі обриси тіла під розгалуженим, посіченим корінням старої липи. Але, Діксі знає, що Пронь там є. Ще є. І це дуже важливо для нього.
– Півонія ти моя! – шепоче Діксі. – Така молода та рання півонія у смертельному квітуванні війни…
– Я скоро помру, друже.
Діксі зціплює зуби:
– Не помреш!
І він, таки, не помре. В якийсь момент над ними зависає дрон. Діксі вже зводить рушницю в його бік, але раптом зблискує поміж хмар серпик місяця і в цьому тонкому світлі Діксі бачить шворку, що тягнеться з дрона, а на ній пляшку води.
“Йдіть за пташкою!” – написано на клаптику паперу.
– Нарешті!
Він вколює побратимові останню ампулу налбуфіну, звалює його собі на спину й повільно, навпочіпки, притискаючись грудьми до самої землі, повзе за дроном.
Оминаючи зруйнований КАБом дім, петляючи поміж цеглою, шматками шиферу, уламками віконних рам, Діксі раптово впирається обличчям у щось м’яке, шовкове, трепетне, пахуче й перестає вірити власним відчуттям.
– Півонії! Проню, чуєш? Вони справді є тут, під будинком. Живі. Хочеш, я зріжу тобі одну?
– Інка нас приб’є, вона не любить зрізані півонії, – шепоче побратим.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
