Александр Незвиский – Я знал, что второй выход на ноль не будет легче первого, но реальность оказалась другой
Второй выход.
На всякий случай, все ниже изложенное – полная выдумка, просто бестолковая писанина.
Я знал, что второй выход на ноль не будет легче первого и думал, что морально к этому готов, но реальность оказалась другой.
Далее текст на языке оригинала.
Нас одинадцять, троє на позицію Жито, троє на позицію Овес, п’ятеро в резерві на позиції база, виносити поранених й загиблих. Знову мчимо нічною дорогою, водій не шкодує ні машину, ні себе, ні нас. Він знає, що кожна секунда затримки збільшує вірогідність трагедії, наближаємось до “точки”, команда “приготуватися”. Аж раптом прямо попереду сполохи, розриви, точку накрили. Думати нема часу, двері відчиняються, далі пішки.
Вилітаємо з машини в кювет, в багнюку, цього разу вже ніяких спальників, паків з водою та іншого, тільки наплічник та автомат. Але вже через якихось сто метрів розумію, що знов набрав багато зайвого, важко. Болото по коліно, ноги в’язнуть в рідному чорноземі, падаю, встаю, знову падаю, майже нічого не видно, але це добре, значить й нас не видно. Перший взяв хороший темп, ледь встигаю. Рюкзак вже спав з плечей, несу його в руках. Який же він важкий. Та що я в біса в нього напхав? До позиції не так й далеко, але погода зробила своє, до того ж скрізь вирви від прильотів, розкиданий всякий мотлох, гілки, дріт, зачіпляюсь падаю, але йду. Не можна відстати, бо тоді доведеться по мене мудака повертатись. Ось позиція Жито, лишаються троє наших й пара бійців з іншого підрозділу, йдемо далі. Нарешті наш “Овес”. Ну окопи є, вже добре. Трохи перепочили й заступаємо на чергування, ворог близько. Темрява така, що на очі надії мало, головне слухати.
Перша ніч минула швидко, настрій не поганий, нічого не трапилось. І ось почало сіріти. Два глухі виходи й свист. Цікаво по кому це? Земля здригнулася, інстинктивно втискаюся в дно окопа, по нам. Знову виходи, знову. Розриви зліва, справа, попереду, міни. Вибух в повітрі й я чую, як навкруги рвуться касети… здається, це кінець, одна точно втрапить до мене. Не втрапила, видихаю. Але не встиг я набрати повітря, як знову міни, в вухах дзвонить, стінки окопу здригаються.
Та що ж це відбувається? Чого вони до нас до*балися? Тоді я ще не знав, що це тільки початок, й що цей обстріл триватиме десь півтори години… Я навіть не можу сказати точно, з якої зброї крили нашу позицію, точно були міни, касети, гради, можливо, ще АГС. На щастя, десь третина мін не розривається, земля розмокла, стала м’яка, так що міни просто входять в неї з глухим звуком “чмок”. Дякую тобі, земле, що приймаєш в себе нашу смерть.
Хвилин через десять я втратив відчуття часу, здається обстріл триває все моє життя, тепер вже неважливо ніщо, не рідні, не домівка ніщо, тільки виходи й приходи. Коли свист починає різати вухо, значить буде близько, крутишся в окопі, розмірковуючи, яку частину тіла підставити під осколки. Через якийсь час приходе розуміння, що пряме влучання 120-ї міни стане спасінням. Я вже просто хочу цього, уявляю, як мене розриває на шматки, мабуть я навіть болі не відчую. Але прямого влучання немає, близько, але немає. Ось вибух прямо перед окопом, бачу спалах, заклало вуха й одразу з’являється запах горілого тротилу (чи чим вони там начиняють свої іграшки), запах смерті. Задихаюся. Спочатку подумав, що це від цього смороду, але ні, просто від страху. В мене ніколи не було клаустрофобії, але зараз окоп дуже схожий на труну… Може вискочити й побігти геть? Чорт з ним усім, без автомата я встигну.
Краплина здорового глузду прокидається десь глибоко в мозку: “Не встигнеш, прильоти кожні декілька секунд, тебе просто змішає з чорноземом”. Руки самі тягнуться до автомата, ствол до скроні, всього два рухи, запобіжник й спусковий гачок й все, спасіння. Не знаю, чому я цього не зробив, просто вирішив, що російські артилеристи самі впораються…
Здається, що світ за межами окопа перестав існувати. Що там з хлопцями? Криків наче не чув. Чортова лотерея, або морський бій… Пам’ятаєте? Б 5 – мимо, В – 6 потопив. От і ми лежімо в окопчиках, наче ті прямокутні кораблики, накреслені в шкільному зошиті, поки що не попадають.
Й раптом тиша. Я живий? Так. Чекаю ще хвилин п’ять , не вірячи, що більше не чую свисту. Підіймаюсь, гукаю хлопців, відгукуються наче не своїми голосами, живі. Пощастило.
Просто насолоджуюся життям, й роздивляюся воронки від прильотів, було близько. Раптом чую знайомі голоси, наші з резерву. Куди це ви хлопці? Стас посміхаючись відповідає: “На айстру, зараз ми розберемося, що до чого”. В серці холодіє, Айстра – це в тій клятій посадці найближча позиція до орків… Кинули на підсилення.
Не встиг прийти в себе, як підбігає Короп, наш тимчасовий командир, по рації передали, на “житі” 300, потрібно допомогти евакуювати. Лишив автомат, йдемо на “Жито”.
Одного погляду мені вистачає, щоб зрозуміти – все скінчено. Я вже бачив мертвих, тому сумнів майже нема. Але ж сказали 300… Мацаю пульс на руці, на шиї, жодних ознак, достаю ліхтарик й свічу в завмерлі очі, жодної реакції. Придивляюся, пляма крові в районі паху, а дні окопу ціла калюжа. На мене дивляться побратими. Він вже не 300 хлопці, 200.
Ще вчора ми з тобою брате пили з одної пляшки, а перед виїздом ти поділився зі мною гранатою… і ось все. Кажу, що винесемо вечором, по темноті, але ні, наказ евакуювати 200-го негайно. Витягаємо, важкий, бронежилет, РПС… Кладемо на гнучкі брезентові ноші, й тут знову цей клятий свист, летимо з Олегом в один неглибокий окоп.
Все по новій, міни, гради, касети… Як же вони хочуть нас вбити. Лежу на Олегові й розумію, що в нього шансів вижити більше, я його прикриваю. Наче ніколи не був покидьком, але зрадлива думка все таки проскочила: “Тре було стрибати в окоп першим, тоді б він мене собою прикривав”. Все-таки людина – це просто тварина, яка хоче вижити. Знову більше години обстріл, от тільки окоп мілкий й нас в ньому двоє. В якийсь момент наступає апатія, організм абсолютно емоційно виснажений. Незважаючи на адреналін, на вибухи, що пронизують мене до кісток, починаю куняти. Мені вже все одно.
Прильотів стає менше, але обстріл продовжується, і тут повз окоп починають проходити поранені. Йдуть в повний зріст, хтось сам, комусь допомагають, а міни й далі вибухають, але хлопці навіть не звертають на них уваги. Схоже в посадці пекло. Раптом погляд вихоплює серед інших скривавлене обличчя Стаса. На моє німе питання відповідає: “Там пи*дець Саня”. Я бачу, як кров стікає по його скроні, щокам… Тоді я більше нікого з своїх не пізнав, але пізніше дізнався, що з чотирьох, що пішли на Айстру троє 300, а Денис… А Денис лишився там, пряме влучання.
Мимо нас продовжують йти, уже не тільки з айстри, а й з маку, троянди й т.д. А це ж всі позиції, що попереду нас. Згадую, що автомат лишився на Вівсі, стає якось не по собі, відчуваю себе голим. Артобстріл наче вщух, кажу Олегу: “Я пішов”. Він вискакує з окопа за мною, біжимо. Плювати на багнюку, на бронік, на все, тільки добігти до автомата, до рації, до своєї позиції.
Добігли, тиша, починає брати паніка. Порадилися, виходить, що попереду нас майже нікого не лишилося, зв’язуємося з командуванням, “тримати оборону, не відходити”. Чудово. Вдивляємося в бур’яни, схоже скоро звідти попруть представники “братського народу”. Проходять напружені півгодини, може година, й тут в напрямку посадки починає йти підкріплення. Бійці з іншої бригади, міцні, злі, ділимося водою. Хлопці впевнені, мабуть досвідчені. Відлягло, нас не кинули.
Обстрілу нема, так що доводиться повернутися до загиблого. Пробуємо нести вчотирьох, не виходить, важко, починаємо просто волочити по багнюці. Кожні метрів 100 валимося з ніг, перекурюємо незважаючи на те, що знаходитись на відкритій ділянці смертельно небезпечно. Якось дотягнули… Пробач нас брате. Сонце сідає, цей клятий день добігає кінця.
Ніч холодна з заморозками, теплі підштаники не рятують, але тепер холод взагалі не відчувається небезпекою. Згадав, що вже добу не їв, якось запихую в себе шоколад. Колись я любив шоколад, але зараз мене від нього нудить, на руках кров двохсотого…
Зранку знову обстріл, як по розкладу, але я вже відчуваю, що вогонь ведеться по сусідній позиції, а прильоти до нас скоріше випадкові. Весь день, коли немає обстрілів, рию в окопі “лисячу нору” – бокову нішу, щоб можна було в ній укритися з головою. Земля тверда, рубаю то сокирою, то лопатою, рук не відчуваю, але не зупиняюся. Коли сили покидають, згадую артобстріл та калюжу крові в мілкому окопі… Знову беруся за сокиру. І ось я вже в своїй схованці, скручений наче ембріон, але півметра землі над головою дають ілюзію безпеки.
Надвечір почався дощ, що переходе в крижану крупу, але це навіть радує – дрони менше літати будуть. Заснути не можу, холодно, йду в окоп до Ігора, він тепер на цій позиції командир, бо ще вдень бійця з іншого підрозділу кудись перевели. Трохи побалакали, оцінили ситуацію, повертаюсь до себе. Роблю декілька кроків і тут я розумію, що навколо суцільна темрява, дощ. Ще кілька кроків і я розумію, що не знаю, в який бік мені йти. Щоб ви розуміли мій окоп знаходився в метрах п’яти. Натикаюсь на бур’яни, під ногами болото. Вліво, вправа, немає жодного окопа, світити ліхтарем не можна, кликати теж не варто. Від безглуздості ситуації бере зло… Врешті-решт напомацки знаходжу свій рідний окоп.
Третій день пройшов на диво тихо, поривчастий вітер й дощ схоже завадили дронам корегувати артилерію, а може в них просто скінчились міни та снаряди. Ми навіть поїли тушонки, стало краще, але попереду ще був вихід.
Знову дощ, промокли, під ногами місиво, темрява така, що не вдається тримати дистанцію 5 метрів, просто не видно того, хто йде попереду. Дійшли, але тут наказ по рації: “Перед відправкою ви повинні знайти на точці залишеного 200го з іншого підрозділу, він в спальному мішку й завантажити його”. Сил нема, але наказ є наказ, до того ж ми розуміємо, що це потрібно, на його місці міг опинитись будь-хто з нас. Але темрява така, що ми губимо один одного, в таких умовах знайти чорний спальник можна тільки випадково, до того ж велика небезпека обстрілу. Не знайшли… Наказ рухатися на зустріч машині поки не почуємо двигун.
Йду першим, позаду командир. Намагаюсь оминати воронки й глибокі калюжі, але виходить погано, надто втомився. Біль вже пронизує все тіло, а вітер пробирає до кісток. Але на вітер ми не сердимось, він береже нас від дронів. Ледь не падаючи прошу командира “перекур”, але він важко дихаючи жене вперед: “Ні, не можна, відкрита ділянка, пішли”. Розумію, що він правий, й вже не розбираючи дороги йду. Ноги відмовляють… Чорт, а вони ж мене ніколи не підводили, все ж таки 41 рік це не 20-ть. Але ось через завивання вітру чую звук двигуна й цей звук мені схожий на найвишуканішу музику.
Падаю на коліна на підлогу машини, сил піднятися на сидіння немає. Приходе розуміння, що я вижив. Розказуємо водієві, як шукали на точці двохсотого в спальнику, як чорну кішку в чорній кімнаті, здається я навіть засміявся. Там наш хлопець шматками в чорному мішку, а я сміюсь. Мабуть, це нервове… Пробач мені друже, пробач.
P.S. Все вище написане я виклав не для того, щоб когось залякати, а просто для розуміння, що війна – це досить непроста штука. Я нікого ні в чому не звинувачую, звичайно, окрім мразоти, що прийшла на нашу землю й вирішила нас знищити. Та й взагалі, це все вигадка, будь-які співпадіння з реальними подіями випадкові.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
