Агія Загребельська: «Не вірю в щирість ініціативи Зеленського щодо деолігархізації»
Деолігархізація України чи старт президентської кампанії-2024: Володимир Зеленський анонсував закон про олігархів. На що спрямована ініціатива гаранта, навіщо представникам олігархічного капіталу власні медіа та за допомогою яких важелів вони тиснуть на владу? Розповіла державна уповноважена Антимонопольного комітету України у 2015-2019 рр., співзасновниця Ліги антитрасту Агія Загребельська.
РНБО визнало наявність 13 олігархів в Україні. Чи правдива ця цифра?
Мне здається, вони обрали саме стільки, бо 13 – красива цифра. Тому що в Офісі Президента (а РНБО сьогодні здебільшого працює так, як хочеться Офісу Президента) є певний фетиш на цифри. Я думаю, у нас олігархів набагато менше, ніж 13. Тому, якщо ми будемо розширювати перелік олігархів і включати туди всіх, кого нам заманеться, хто, як нам здається, має певний вплив у країні, то ми нівелюємо взагалі саме поняття «олігарх».
До олігархів я можу віднести чотирьох основних осіб – це Ігор Коломойський, Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ та Віктор Пінчук. Чому? Тому що ці люди мають дві основні ознаки олігарха.
По-перше, це монополія на соціальні або стратегічно важливі товари. Тому що ця монополія дозволяє їм постійно отримувати такий собі олігархічний податок, адже це товари, які українці вимушені споживати щодня. І закладаючи туди певну маржу, свою завищену прибутковість, вони фактично всіх українців обкладають олігархічним податком.
А з іншого боку, вони можуть цю монополію використовувати для тиску на владу. Зверніть увагу: як тільки у держави виникає якесь непорозуміння з Рінатом Ахметовим, що він робить? У нього ТЕЦ починають ламатися, і в Україні створюється загроза віялових відключень.
Якщо у влади непорозуміння з Ігорем Коломойським – відбувається те, що ми бачили на прикладі з Петром Порошенком, коли завод «Дніпроазот» якось раптово припиняє виробляти хлор, і всі водоканали опиняються перед загрозою нестачі хлору й, відповідно, питної води, а в Україні може статися екологічна катастрофа, яка загрожує життю та здоров’ю людей. У Фірташа це газ, у Пінчука – колеса для «Укрзалізниці» й труби для нафтогазової галузі.
Друга ознака олігарха – це монополія на медіа. Чотири особи, яких я зазначила, володіють 70% телевізійного ринку України. Для чого вони використовують ТБ? Для того, щоб проводити своїх президентів на Банкову, проводити свої партії до парламенту. Для того, щоб займатися медіакілерством. Фактично телеканали – це олігархічні пульти управління країною.
І от маючи ці дві складові, дійсно бізнесмен має можливість впливати на Президента, на Прем’єр-міністра, на спікера парламенту, на будь-кого, тому що він фактично за допомогою цих двох ресурсів володіє країною.
До олігархів також відносять Костянтина Жеваго і Петра Порошенка, тому що в них є монополія і є телеканали. Але у них монополія не на соціально-стратегічні товари, і без цукерок Порошенка й окремих продуктів Жеваго ми точно можемо прожити, це не закладається у вартість того, що ми споживаємо щодня. І так само їхні телеканали мають дуже маленькі рейтинги, і навіть два канали Петра Порошенка – «Прямий» і «5-й» – навряд чи когось заведуть на Банкову. Тому олігархів, як на мене, чотири.
Які наслідки матиме закон про олігархів?
Але з приводу взагалі цієї президентської ініціативи – я не вірю, що передумовою до неї є справжнє прагнення до деолігархізації. Тому що, до прикладу, коли США 100 років тому боролися зі своїми олігархами, у них вони називалися «барони-розбійники», вони не приймали законів про «баронів-розбійників». Вони просто за допомогою конкурентного відомства, їхнього Антимонопольного комітету, почали промисловий перерозподіл. Так був поділений «Standard Oil» Рокфеллера, так було поділено «American Tobacco» і ще цілу низку впливових бізнесів «баронів-розбійників», за допомогою яких вони контролювали цілі галузі економіки.
В Україні ж ми говоримо про якийсь закон про олігархів, це схоже на коронацію цих олігархів. Це, звичайно, ні до чого доброго не призведе, і якщо, наприклад, прагнення попереднього Президента Порошенка – хоча я також не скажу, що він займався деолігархізацією, – базувалося на тому, щоб стати головним олігархом країни, то те, що сьогодні робить Володимир Зеленський, як на мене, більше спрямоване на те, щоб певним чином заговорити цю тему, зробити на ній якийсь хайп, відвернути увагу від Ігоря Коломойського й від інших провалів влади.
Нехай вони зараз навіть розроблять якийсь законопроєкт, буде реєстр олігархів, ліцензія для олігархів або ще щось. Поки вони цей законопроєкт внесуть, поки проголосують, при чому парламент сформований на сьогодні олігархічними структурами – це означає, що цей парламент у жодному разі не проголосує за закон, який буде олігархам реально чимось загрожувати. Потім вони будуть ще два роки до цього закону приймати підзаконні нормативні акти. Потім будуть створювати спеціальні органи, реєстри, купувати дороге програмне забезпечення, проводити якісь розслідування… І ось уже 2024 рік, Володимир Зеленський якраз іде на вибори, розповідає, що йому конче потрібен другий строк, аби цей закон про олігархів повноцінно запрацював.
Мені здається, що всі ініціативи Зеленського ми маємо сьогодні розглядати не тільки як ініціативи Президента Зеленського, а й як ініціативи кандидата в Президенти Зеленського. Бо фактично його політична сила вже непрозоро натякнула на те, що, швидше за все, він обиратиметься на другий термін. Відповідно, все, що сьогодні відбувається, як на мене, присвячено 2024 року й створенню передумов для того, щоб у Зеленського була можливість переобратися.
Коли ви працювали в АМКУ, чи були у вас справи проти олігархів? І чим вони закінчувалися?
До мене, як до опозиціонерки в Антимонопольному комітеті, жодні документи щодо олігархів не потрапляли. Я намагалася, до прикладу, розпочати розслідування щодо чотирьох олігархічних медіагруп, проти їхніх сейлз-хаузів – як на мене, це найвразливіша точка, куди треба бити, аби позбавити їх тих куль, якими вони будуть відстрілюватися, у випадку чого. І буквально за два тижні, відколи я почала це дослідження проводити, у мене його забрав голова АМКУ, і більше я його не бачила. Тому розслідувань щодо олігархів саме у мене не було, а якщо вони до мене потрапляли – їх одразу ж забирали.
Але при цьому я брала учать у прийнятті низки рішень АМКУ, на жаль, вони стосувалися більше посилення впливу олігархів, а не послаблення. Я голосувала проти, але все одно Антимонопольний комітет ці рішення приймав. І тут треба справедливо відмітити роль АМКУ у становленні олігархії в Україні, тому що всі ці бізнес-імперії формувалися за дозволу Антимонопольного комітету. АМКУ давав дозвіл Рінату Ахметову на придбання всіх його обленерго, вугільних генерацій. АМКУ давав дозволи Фірташу на придбання його активів, в тому числі добривних заводів. Те ж стосується Пінчука і Коломойського – дозволи на купівлю телеканалів, авіакомпаній тощо.
За часів моєї роботи АМКУ давав дозвіл Ахметову на придбання двох обленерго, при чому це відбувалося цинічно, в той день, коли Рада голосувала за закон про мову. АМКУ давав дозвіл «Метінвесту» на придбання чергових металургійних заводів. І, до речі, найближчими днями АМКУ знову збирається дати черговий дозвіл Рінату Ахметову на придбання ще одного металургійного активу, за наслідком чого його частка тільки на ринку чавуну перевищить 75%. Для монополії достатньо 35%. При чому мотивація АМКУ така, що інакше це підприємство начебто збанкрутує.
Для того, аби проводити деолігархізацію, потрібно щонайменше вимкнути цю машинку в Антимонопольному комітеті, яка штампує дозволи олігархам на придбання тих чи інших активів. Тим більше, зверніть увагу, найближчим часом буде велика приватизація. На цю приватизацію йдуть великі обленерго, Одеський припортовий завод і так далі. Мені дуже цікаво, хто взагалі з іноземних західних інвесторів буде готовий прийти сюди й придбати квиток на війну з нашими олігархами. Чи хтось вкладе свої десятки й сотні мільйонів доларів для того, щоб поконкурувати в Україні з Ахметовим чи Коломойським? Я далека від думки, що таке взагалі можливо.
Про монополію на гральний бізнес
Швидше за все, у цій приватизації братимуть участь ті ж олігархи, і той же Антимонопольний комітет буде штампувати дозволи або їм, або заплющувати очі, ніби їх там немає. До прикладу, у нас частина обленерго, які є природними монополіями, від яких залежить взагалі електропостачання цілої області, є у власності, в тому числі, депутата Держдуми РФ, який голосував за анексію Криму, проти якого введені санкції в Україні – Олександра Бабакова. А АМКУ цього «не помічає».
Вже новий склад, сформований Зеленським, днями дає дозвіл структурам, теж пов’язаним із Бабаковим, на придбання чергових 5-зіркових готелів в Україні. Для чого? Для того, щоб займатися готельним бізнесом? Ні. Тому що в 5-зіркових готелях можна відкривати казино. А для Росії наш гральний ринок – дуже привабливий. Тому що їм не треба тут думати про соціальну відповідальність, про лудоманів – навпаки, якщо Україна перетвориться в націю лудоманів, для Володимира Путіна це буде просто мрія.
Відповідно, АМКУ, даючи дозвіл Бабакову на придбання готелів, дає дозвіл Путіну фактично на те, щоб займатися гральним бізнесом в Україні й продавати українцям оцей наркотик. Бо азартні ігри – це також наркотик, на рівні з тютюном, алкоголем та власне наркотичними засобами, який викликає ігрову залежність і лудоманію.
АМКУ не розуміє, що це Бабаков? Розуміє. АМКУ не має інструментів, щоб не давати дозвіл? Має. Але чомусь він їх не застосовує й заплющує на це очі. Мовляв, тут же не написано у документах, що це Олександр Бабаков. Ну, звісно, підсанкційний депутат Держдуми РФ не прийде зі своїм паспортом і не спитає: можна я у вас куплю кілька готелів і відкрию тут казино? Звісно, це буде зроблено за допомогою певних схем. Для цього у нас і є Антимонопольний комітет, Служба зовнішньої розвідки, СБУ, є РНБО врешті-решт, яка б, замість того, щоб займатися санкціями на якихось «злодіїв у законі», зайнялася Бабаковим, котрий намагається монополізувати гральний бізнес в Україні.
Про погрози і медіабулінг
Через спільних знайомих передавалися певні сигнали: ти ж розумієш, що будуть наслідки. Перший раз, коли я виступила проти достатньо впливових людей, це стосувалося компанії «Тедіс», групи «Мегаполіс», яку на той час пов’язували з російським збройним бароном Ігорем Кісаєвим – це також людина, наближена до Путіна, – і окрім цього, там певна частка була у родини Януковича. На сьогодні її пов’язують із Борисом Кауфманом, і я думаю, що він там не єдиний власник. Той же Кісаєв там залишився, просто ми його не бачимо офіційно в документах.
У справі «Тедісу», з одного боку, я виступала за те, що той штраф, який ми плануємо накласти, є занизьким, а з іншого боку – що нам потрібно розслідувати не суто діяльність «Мегаполісу», а й діяльність тютюнових виробників, великих міжнаціональних компаній. Я, хоча це й було не моє розслідування, на засіданні АМКУ зареєструвала службову про те, щоб відкрити справу не тільки щодо «Мегаполісу», а й щодо чотирьох тютюнових компаній. Тоді за моєю службовою відкрили справу – ту, за якою вже цього року наклали штраф у 6,5 млрд, який потім було скасовано Верховним Судом.
І ось коли я вперше реєструвала цю службову – так, було трохи страшно. Тому що раніше у мене таких впливових опонентів, а тим більше пов’язаних із російським капіталом, не було. Але страшно було тільки в перший раз. Коли я це зробила, то у медіа щодо мене з’явилися негативні статті, такий собі булінг – на тебе нацьковують медіакілерів, які за гроші починають знімати сюжети, розповідати про тебе й твою родину якісь нісенітниці. Дійшло до того, що я вже й ватажком азербайджанської мафії була, й сутенером на Донеччині працювала.
До цього поступово звикаєш. Але найболючіший удар, який залишиться зі мною на все життя, стався після того, як я проводила розслідування щодо азартних ігор. Тоді було намагання монополізувати ринок лотерей і фактично легалізувати роботу гральних автоматів під виглядом лотерей з боку компанії «ОНЛ», яку пов’язували з тодішнім нардепом фракції БПП Олександром Третьяковим, і я заблокувала спробу з боку Мінфіну й Уряду це зробити. І ось тоді на мене з’явився перший протокол у НАЗК про корупцію – нібито я невчасно задекларувала продаж свого Rav-4.
На мене тоді склали протокол, і потім, вже після голосувань щодо бізнесу Ахметова, щодо Коломойського, де теж були певні непорозуміння, у мене з’явилося рішення суду, що цей протокол НАЗК – абсолютно законний, що мене треба внести до реєстру корупціонерів. А вже після мого звільнення з’явився й другий протокол НАЗК із приводу цього ж транспортного засобу. І ось нещодавно я отримала друге рішення суду щодо того, що і цей протокол начебто абсолютно законний.
Тому так, певні наслідки є, це певне клеймо, з яким ти маєш жити. І це саме та причина, з якої дуже круті хлопці й дівчата, котрі приходять на державну службу й щиро хочуть робити щось хороше, потрапивши до системи, що працює на таких рейках, вимушені або рухатися разом з усіма, тобто заплющувати очі на дещо, приймати певні рішення, з якими внутрішньо не згодні, або ж змушені перебувати в постійній боротьбі. І десь 90 відсотків часу ти витрачаєш на боротьбу й лише 10 відсотків можеш витрачати на реальну роботу. Не кожна людина готова ці наслідки пережити.
Повернувшись, чи зробила б я те ж саме? Так, вчинила б точно так само. Але, можливо, певні дії варто було більше висвітлювати. Тому тим новим людям, які приходять на посади, я б дуже рекомендувала активніше спілкуватися зі ЗМІ. Бо це – четверта гілка влади, і на сьогодні це – найкращий захист, який тільки може бути. Те, як здатні вплинути на чиновників медіа – абсолютно ні з чим не зрівняти. Попри те, що олігархи мають 70 відсотків телевізійного ринку, у нас все одно розвиваються альтернативні ЗМІ, ютуб-блогери, маленькі альтернативні телеканали, інтернет-видання починають потроху набирати рейтинги. І лише з їхньою допомогою можна забезпечити собі захист.