Роман Замрий, позывной Йода – Герои и антигерои войны. Мы должны рассказать детям правду – о тех, кто спасал, и тех, кто подставлял
Будущее.
Эта неделя была очень странной. В течение семи дней я получил более 100 звонков от разных военных, это были друзья, знакомые, спасенные бойцы.
Дима: “Я просто хочу узнать, как ты, Йода, вот честно, я звоню, не чтобы что-нибудь просить. Просто вспомнил, как служили вместе, просто хочу поблагодарить”.
Далее текст на языке оригинала.
Начмед іншого підрозділу: “Згадав про Тошківку, як ти вивозив наших поранених. Як ти там вижив взагалі?..”
Офіцер однієї з нових бригад: “Досвід потрібно передавати, йди до нас начмедом бригади…”
Це дуже приємно, стільки дзвінків, ще більше повідомлень в месенджерах і коментарів.
Всі ці розмови наштовхнули мене на роздуми: “Що ми можемо зробити ще?”
Діти!
Ця війна точно надовго. Якщо і закінчиться гостра фаза швидше, то тільки для того, щоб повторитись ще раз пізніше і, можливо, не раз.
Ми маємо вибачитись перед нашими дітьми. Бо ми недостатньо зробили у 2014-2021 роках, щоб показати всім навколо “сусідам”, що нападати на нас – “погана ідея”. Ми показали чудову згуртованість і цілеспрямованість у 2022 році, але у 2023-2024 роках почали війну проти ТЦК і знову показали свою слабкість як нації.
Це війна націй! Ця війна на виживання!
І ця війна надовго!
Ми маємо підготувати наших дітей до майбутнього. Ми маємо передати їм максимально знань, які принесли нам ці 10, вже майже 11 років війни.
Так, для цивільних, які не приймали участь у війні, – всі люди діляться на тих, хто в формі, і тих, хто ні.
Але насправді люди діляться на набагато більше категорій, люди різні. І ми маємо розповісти це дітям. Ми маємо розповісти їм про героїв і антигероїв, про те, як жити гідно і як не потрібно виживати, позбавляючись гідності. Що варто наслідувати, а що – викорінювати і чим гидувати.
Так, ми повинні передати їм історії людей. Багато історій.
Ні, не всі герої! Про це потрібно розповісти дітям. Адже коли мені начмед іншої частини пише в коментарях: “Я не знаю, як ви туди доїхали і як звідти вибрались, але дякую, що врятували моїх поранених”, – то забуваємось, що це історія не про Йоду, це історія про водія, який мав силу побороти страх, мав досвід добратись туди, куди ніхто вже не міг, і вивезти звідти поранених. Це історія таких водіїв, як Міша Чорний, Андрій Лозовий, Бармен, Малий, Кажан, Юпі, Лось, Медвідь, Тігра, Беха і сотень чудових водіїв, з якими мені вдалось зустрітись. Але є й інші історії, інші водії. Є водій, який не попередивши вистрибнув з автомобіля, коли почався обстріл, залишивши в автомобілі поранених і медиків. Є історія водія, який спинився і сказав, що далі не поїде. Зупинився у найближчій точці до ворогів, бо злякався, а виявляється, що їхати далі – було віддаленням від лінії зіткнення. Але він не володів знаннями і карти не читав, тому я залишився з пошкодженими барабанними перетинками, а мій друг медик – з кількома уламками від міни у спині. Є водій, який прикидався контуженим, щоб не їздити за пораненими, і вимагав то госпіталізації, то реабілітаційної відпустки. І це історії, які діти теж мають знати.
Є історії, коли до Умки звернувся командир іншої бригади: “Допоможіть, на полі бою мої поранені”. “А де ваші медики?”, – запитав хтось з офіцерів. “Нема, вони не доїхали сюди”. “Це не наші проблеми, це не наші люди”, – сказав той офіцер. “На полі бою немає ненаших Українців”, – майже криком заперечив Умка і продовжив: “Йода, візьми добровольців, можеш вибрати транспорт, врятуй тих поранених, на тебе працюватимуть наші безпілотники”. І це теж мають знати діти. Про те, що немає не наших Українців. Що “не моя справа” закінчується поразкою і смертю нації. Але це теж історія про різних медиків. І то були саме ті медики, яких я таки знайшов і зустрів. “Медики”, які на мою пропозицію поїхати зі мною: “я все покажу – маршрути евакуації, місця передачі поранених…”, – відповіли: “Ми туди не поїдемо, ми там пріоритетна ціль”. Ми всі – пріоритетна ціль. І якщо вчитимемо дітей з малечку рятувати лиш свою шкуру будь-якою ціною, то не дивуймося, що коли вони виростуть – продадуть за пляшку горілки рідну маму з батьком і врешті теж загинуть, бо хтось інший зробить по відношенню до них так само і залишить пораненими на полі бою.
Діти мають знати про героїв, про 3 хірургів, які мали трошки лишнього віку і як наслідок трошки лишніх хвороб, і їхнє тіло вже не могло носитись по полю бою, рятуючись від мін, але вони просили мене майже щодня: “Йода, знайди нам місце на полі бою ближче до поранених, ми хочемо рятувати життя, ми хочемо надавати допомогу через кілька хвилин після поранення, а не за кілька годин”. Вони тиснули на мене, говорили зі своїми командирами і врешті опинились за 7 кілометрів від лінії розмежування, надавали допомогу в лісі, в окопі, бо їм не байдуже. Хоча те місце заблизько до ворогів для стаб. пункту. І це історія про героїв. Про те, якими мають бути Українці, коли виростуть. А були медики, які мали бути за 1-2 кілометра від лінії розмежування, але знаходились з тими самими хірургами в одному місці і потім жалілись, що їх помістили “в душегубці”, що їх вбити хотіли. І це теж історія, яку мають знати діти. Є медики, які платили іншим, щоб інші підрозділи забирали їх поранених, є медики, які підставляли друзів і відправляли замість себе в окопи друзів, хоча то була їхня черга.
Є історія Мазератті, який провів зі мною в окопах більше часу, ніж половина солдат взагалі за всю свою службу. Одного разу хтось з його підрозділу запитав його при мені: “Ти розумієш, що офіцери там не повинні бути?” А він відповів: “А кого я маю туди відправити? Новенького, який нічого не знає? Так він помре ще по дорозі, я краще піду з ним і покажу йому, як вижити”. Ще історія про командира роти, який кричав до комбата: “я піду туди, бо маю бути зі своїми” і коли прилетіла міна і важко поранила його солдата – він не задумуючись кинувся його рятувати, хоча наступна міна прилетіла і вбила вже командира роти. І так, це історія про героїв. Але є сотні історій про тих, які, отримавши наказ відправитись на поле бою, відмовились виконувати наказ і взагалі втекли додому.
Нещодавно розмовляв телефоном з одним чудовим офіцером. Ми згадували різні історії і згадали про одного командира. Він віддавав дивні накази. Мій друг Офіцер розповів мені, що той “злощасний командир” одного разу дав наказ мені поставити евакуаційну команду на певному перехресті. На тому самому перехресті, яке вороги могли бачити неозброєним оком. На тому самому, куди щодня прилітали гради і щогодини – міни. Звісно, я не виконав такого глупства, я сказав своїм евакуаційним групам пересуватися на відстані у 200-300 метрів від того перехрестя, ховаючи автомобілі по посадкам і щогодини змінювати своє місце знаходження, але так, щоб перехрестя було в зоні їхнього зору постійно. Щоб, коли туди доставляли пораненого, група евакуації бачила і могла менше, ніж за 60 секунд під’їхати. Про те, що евакуаційні групи не на самому перехресті дізнався той “цікавий командир” і вирішив дати мені догану. Але догану міг провести тільки Офіцер і Офіцер відмовився зі словами: “Я не можу дати догану за правильно прийняте рішення”. Врешті “Цікавий командир” наказав мене звільнити і останнього дня казав, якщо ще один день мене побачить в медпункті, то відправить всіх моїх медиків туди, “звідки вони не повернуться”. А згодом виявилось, що йому і всі роти заважають, тому він передав всі роти свого батальйону в інші батальйони, але передав з аптечками, а коли зрозумів свою помилку, то повертати аптечки змусив медиків і на медиків повісив борг за аптечки. Так хотів зірочку, що багато чудових людей і найкращих офіцерів лежать зараз на полі навколо Бахмуту. Та свою зірочку він не тільки не отримав, ще й втратив. І це теж варто знати нашим дітям.
Про солдата, який відмовився виконувати накази і приймати участь в бойових діях на рівні з усім медичним пунктом, офіційно, на плацу, перед усім батальйоном, а потім, коли прийшов час отримувати нагороди за успішне звільнення Херсонщини, не розумів, чому я не подаю його на отримання медалей. Згодом підло розповідав про мене нісенітниці, оббріхуючи і взагалі зараз втік з армії в СЗЧ і сидить вдома, бо йому казали їхати забирати поранених і загиблих, а його мама не для війни народила…
Ми маємо розповісти, що є люди, як Діма, який є офіцером, приїхав на війну із власним авто. І коли мій останній автомобіль вийшов з ладу, а з’явились поранені в напівоточеній тоді Тошківці, – він сам викликався поїхати своїм авто зі мною, щоб забрати поранених. Ми потрапили під жахливий обстріл. Школу, з якої ми мали забрати поранених, майже повністю тоді зруйнував міномет і танк. Діма чудом вцілів. І що ви думаєте? Не пройшло і тижня, як він знову зголосився бути простим водієм в небезпечній подорожі, коли це взагалі не його справа, не його завдання і не по його посаді. Але є й інші люди. Зі слів мого друга, дуже талановитого воїна Прізрака: “ми прибігли на позиції і почався обстріл. Мій друг “М” заскочив в копанку, яка була якраз під одну людину. Я заскочив в іншу, але підбіг солдат “К” і силою викинув мого друга “М” з його ямки, а сам туди заскочив. За секунду прилетіла міна і вбила “М”, який був добрим і талановитим солдатом”. Про це мають знати діти.
Дітям потрібно розповісти, що ми на роздоріжжі. Що ми обираємо, якими нам стати? Адже зараз скрізь люди, які заради свого виживання готові на все, готові друга, героя, солдата, брата, та будь-кого, оббрехати, підставити і навіть вбити, аби тільки їм було добре, аби їм було комфортно. Бо такі виживають, а ті, чий приклад гідний наслідування – дуже часто гинуть.
Одного разу я їздив за пораненими і щодня в окопи на передовій намагався доставити теплі речі, їжу, воду. Я спостерігав, як день за днем солдати гаснуть в окопах і питають, коли їх поміняють. “Ми мали бути тут 2 дні, триває вже ДВАНАДЦЯТИЙ!” Коли я повернувся, підійшов до групи, яка мала їх поміняти і запитав: “Коли?” А вони сказали, що не підуть туди. Я відповів, що в такому разі не просто ми втратимо частину відвойованих територій, ми втратимо друзів і побратимів. На що почув: “Мені байдуже, головне, що я виживу”. Головне, що я виживу?!
Ми маємо розповісти нашим дітям правду. Правду про світ, в якому вони живуть. Мені прикро, що їхнє безтурботне дитинство буде потрібно перервати історіями про реальне життя. Але ми маємо це зробити. Бо якщо ми не виховаємо суспільство, яке живе не лише для себе, то ми загинемо як народ. Якщо ми не навчимо своїх дітей, що таке гідність, що таке тримати слово чи обіцянку, що таке “заради кожного життя”, що таке справедливість і честь, – то вони отримають нову війну, або загинуть ще на цій. Наші діти мають дізнатись, що люди є різними і мають прийняти рішення, якими людьми хочуть стати вони.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
