Вражаючі факти про “легендарного” Семенченка
Люди мало знають про недобровольців.
Сухі цифри статистики свідчать: у Збройних силах України фактичних добровольців – мобілізованих, контрактників, офіцерів, які прийшли до військкоматів, не чекаючи повісток, – було у десятки разів більше, ніж власне у добробатах.
Їх об’єднувало одне: і ті, й інші йшли на війну за покликом душі. На полі бою армія та добровольчі батальйони виконували різні завдання.
Хто реально воював у 2014 році – регулярна армія чи добробати? Розбирались у новому спецпроєкті Олександра Суркова “Обличчя правди” на “5 каналі“.
Березень 2014-го. З Майдану Незалежності в навчальний центр бригади спецпризначення “Барс” вирушають 5 сотень добровольців, хто без вагань зголосився захищати Україну. Це були перші добровольці, які згодом рушать на фронт у складі 1-го резервного батальйону Нацгвардії. Вони і запустять механізм добробатів – добровольчих об’єднань, утворених переважно на базі батальйонів тероборони. До літа 2014-го їх уже будуть десятки…
“Донбас”, “Дніпро-1”, “Миротворець” – саме ці, створені під крилом Міністерства внутрішніх справ добровольчі батальйони, знаходилися на слуху у 2014-му. І саме вони у перші місяці війни гучно заявляли про власні перемоги на фронті та про повернення під український контроль низки міст і селищ Сходу.
Будь-яка війна народжує свої міфи та своїх героїв. Але зараз не часи Стародавньої Греції, і міфи російсько-української війни зароджуюся у нас на очах. Тому щоб їх вивчати, не потрібні товсті фоліанти. Досить мережі інтернет та спілкування з учасниками подій.
Березень 2014-го. Крим уже окупований, з Донеччини-Луганщини надходять тривожні новини про масові проросійські виступи та заворушення.
Прямо з Майдану Незалежності у Нові Петрівці – навчальний центр бригади спецпризначення “Барс” – вирушають 5 сотень добровольців, хто без роздумів та вагань зголосився захищати Україну. Це були ті перші добровольці, які згодом рушать на фронт у складі 1-го резервного батальйону Нацгвардії. Вони і запустять механізм добробатів – добровольчих об’єднань, утворених переважно на базі батальйонів тероборони. До літа 2014-го їх уже будуть десятки.
У червні 2014-го, коли в зоні АТО вже точитимуться запеклі бої, в київських Нових Петрівцях розпочнеться формування добровольчого батальйону “Донбас”. Саме він у 2014 році обросте низкою міфів та легенд. І саме цей батальйон найгучніше заявить про себе на початку війни.
“В кінці травня почали показувати новини про набір добровольців у “Донбас”. Я прибув саме сюди 2 червня”, – пригадує громадський діяч Володимир Бабенко на псевдо “Фагот”. З червня 2014-го він був добровольцем батальйону спецпризначення “Донбас”, командиром протитанкового взводу. Брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Лисичанська, Іловайська, Мар’їнки та Широкине.
“Наметове містечко, харчування на вулиці – кухня. Прибуло приблизно 800 добровольців. Дуже швидко формувалися навчальні роти. Навчання були як зі стрільби ось на цьому полігоні, так і тактичні навчання, робота на блокпосту і таке інше. Вікова категорія – від 18 до 60 років. Їздили на Майдан автобуси, тому що хлопці ще були на Майдані, постмайданний такий синдром. Хлопцям пояснювали, що на Майдані країну відстояли, але тепер війна, треба захищати. Саме внутрішні війська – Нацгвардія – дала таку можливість: отримати зброю і захищати країну”, – розповідає “Фагот”.
Батальйон “Донбас” пройшов бойовий вишкіл та рушив у зону АТО. На початку липня 2014 року основні підрозділи підійшли до Слов’янська.
Звільнення Слов’янська стало результатом ретельно спланованої та багатоходової військової операції, до виконання якої було залучено декілька тисяч військовослужбовців. Однак у той час українське суспільство було майже впевнене, що місто звільняв виключно батальйон “Донбас”.
У липні міф з’явився і відтоді живе власним життям. Безумовно, він зіграв дуже важливу роль для мобілізації українського суспільства.
Але думка воєначальників, що керували бойовими діями поза межами інформаційного простору, не завжди спадала з тим, у чому переконували медіа.
Влітку 2014 року журналісти спілкувалися переважно з добровольцями. Тому історія війни, що відклалася у інфопросторі, – це версія пресслужб добробатів. Що ж, мабуть, настав час послухати, що думали ті, хто безпосередньо керував бойовими діями.
Віктор Назаров, генерал-майор на псевдо “Гроза”, з травня 2014 року був начальником штабу АТО, згодом виконував обов’язки начальника Головного оперативного управління та першого заступника начальника Генерального штабу. Ось що він розповідає:
“Треба розуміти наступне: сили та засоби від різних відомств надходили в підпорядкування керівника АТО за відповідними замовленнями. Тільки ті з них, які переходили в підпорядкування юридично, з правової точки зору, були задіяні. ЗСУ були підпорядковані, ми планували, організовували їхні дії, ставили їм завдання. Батальонам, ротам НГУ МВС ми завдання не ставили. Часто не знали, який у них чисельний склад, де вони знаходяться, хто їм ставить завдання, як вони виконуються. Це дуже ускладнювало організацію системи управління як такої і будь-які заходи, пов’язані з плануванням”.
“Питання було в тому, що багато дій з нами не погоджувалися і потім виникали непорозуміння”, – додає Віктор Муженко із позивним “Гром”. Муженко – генерал армії, з травня 2014-го – керівник Антитерористичної операції, з липня – начальник Генштабу ЗСУ. Неодноразово брав особисту участь у бойових діях.
“Приклад одного з таких непорозумінь, що могло закінчитись трагічно – і слава Богу на щастя обійшлося без втрат – Попасна. У нас була у штабі оперативна група від МВС, але чомусь інформація до нас не надходила. При всій самостійності повинно бути централізоване управління”, – розповідає Муженко.
З квітня 2014-го під загальну назву “добровольчі” підпадали батальйони тероборони Збройних сил України, які формували обласні військкомати, батальйони та роти особливого призначення патрульно-постової служби МВС, та батальйони особливого призначення Нацгвардії України. Саме ж слово “добробати”, так само, як і “карателі”, “укропи” та “кіборги”, прийшло до нас із Росії.
“Наголос був на те, що добробати – це така “ультранаціоналістична спрямованість”. На мою думку, оцей російській мем був підхоплений у нас в країні, зокрема в інформаційній сфері, і почав розкручуватися. Під час АТО, після АТО я багато спілкувався з людьми з різних верств населення і дійшов до глибокого переконання, що свідомлення було змінено в тому плані, що не армія виконувала основну роль під час проведення АТО, а добробати”, – каже генерал-майор Віктор Назаров.
“Дуже багато тих, хто призивалися йшли на призовні пункти за покликом душі. Чисельність безпосередньо тих, хто добровольно прийшли до військкоматів в усіх хвилях мобілізації, досягла близько 60 000”, – додає він.
Сухі цифри статистики свідчать: у Збройних силах України фактичних добровольців – мобілізованих, контрактників, офіцерів, які прийшли до військкоматів, не чекаючи повісток, – було у десятки разів більше, ніж власне у добробатах. Їх об’єднувало одне: і ті, й інші йшли на війну за покликом душі. На полі бою армія та добровольчі батальйони виконували різні завдання.
Віктор Назаров розповідає: “У військових є певні алгоритми, за якими вони працюють у ході бойових дій. Під час планування, організації і ведення. Якщо вести мову про особовий склад добробатів, міліцейських підрозділів, які виконували певні завдання – там зовсім інша специфіка. Акцент був на активні дії, які мають усі ознаки військових операцій, не притаманних за призначенням до тих структур. Але тим не менш, позитивні приклади організації такої взаємодії, спільного виконання завдань були”.
“Донбас” брав участь у звільненні Лисичанська. У мене є підтверджена інформація при заволодінні Авдіївкою. У боях за Піски брала участь одна з рот (імовірно, 6-та) батальйону “Дніпро”. Були групи з “Правого сектора”, в т. ч. при утриманні Донецького аеропорту. І не тільки в 2014, а вже і в 2015 році. Найвідоміша операція, де були практично одні добровольчі підрозділи, що підпорядковувалися МВС, – це трагічна Іловайська операція”, – інформує генерал Віктор Муженко.
Колишній головнокомандувач ЗСУ додає: “Ще одна операція була: оволодіння Попасною. Коли батальйон “Донбас” самостійно без погодження зі штабом АТО планував таку операцію. Там була низка непорозумінь, нанесені удари літаками, на щастя, удар був неприцільний і від нього ніхто не постраждав. Після цього і з’явилися знаки розпізнавання на техніці – білі смуги. Тому що багато хто не знає, звідки і чому вони з’явились”.
Миколаївка, промисловий сателіт Слов’янська. Саме там улітку 2014-го точилися найзапекліші бої, які вирішили долю Стрєлкова-Гіркіна та його посіпак. У цих боях, які тривали 2 доби, брали участь як штурмові групи ЗСУ, так і зведені загони добровольчих батальйонів.
Спецпроєкт “Обличчя правди” вирішив поставити експеримент: запросили двох бійців – учасників цієї операції, які у ті дні обидва були в Миколаївці, але не перетиналися. Один із них – доброволець батальйону МВС, другий – контрактник Збройних сил. І в обох розпитали подробиці операції.
Один із них – Сергій Сухомлін, в червні 2014 р. як військовослужбовець 80-ї, тоді ще окремої аеромобільної бригади, брав участь у боях під Миколаївкою, в обороні Луганського аеропорту та населеного пункту Кримське.
“Стояла задача замкнути кільце навколо Слов’янська, для цього штурмом взяти населений пункт Миколаївка”, – розповідає військовослужбовець.
Інший учасник тих подій – Олександр Афанасьєв, боєць батальйону патрульно-постової служби МВС “Київ-1”, у подальшому – розвідник 92-ї окремої механізованої бригади. Брав участь у боях за Миколаївку.
“Київ-1″, добровольчий батальйон. Прибули з Києва, приїхали, нам поставили задачу. Ми знаходилися у штабі угрупування (йдеться про базовий табір підрозділів МВС, Нацгвардії та СБУ під Ізюмом), нас зібрали, вишукували в колону…”, – пригадує боєць “Київ-1”.
Сухомлін: “Ми працювали в тандемі з 25-ю штурмовою бригадою та танковим взводом 30-ї бригади. Я б сказав, що це була майже батальйонна група”.
Афанасьєв: “З нами були тільки підрозділи системи МВС – “Донбас”, рота “Беркуту”.
Сухомлін: “Заходили з району ТЕС, там напоролися на жорстку відповідь. Був підбитий один із наших БТРів, тому колонна повернулась назад. Щоб зайти в Миколаївку, треба було пройти через ТЕС, це нам заважало замкнути кільце навколо Слов’янська. Після того, як відпрацювала артилерія і авіація – майже добу – сепаратисти вийшли і через свою базу, яка знаходиться в іншому кінці, прямою дорогою пішли на Слов’янськ. Слов’янському гарнізону стало зрозуміло, що вони в повному оточенні, і вони почали готуватись до виходу на Донецьк”.
Афанасьєв: “У перший день не вийшло. Передова група зіткнулася із спротивом. Відтягнулися назад, переночували на схилах, наступного дня пішли на зачистку. Зранку пройшли через місто і до 12:00 вже були в районі ТЕС”.
Як з’ясувалося, завдання у загонів МВС та тактичних груп ЗСУ були різні. Відтак і діяли вони по-різному. Єдине, що їх об’єднує – це те, що ні тим, ні іншим не вдалося виконати задачу у перший день.
Сухомлін: “Взаємодія була тільки така: приїжджала їхня техніка, забирала наших убитих та поранених”.
Афанасьєв: “Із нами були тільки підрозділи МВС. Ми підпорядковувалися міністру внутрішніх справ. Армії з нами не було”.
“Якщо вже завершити щодо Слов’янська. Після того, як місто було звільнене, туди зайшли підрозділи МВС, які вживали відповідних заходів. Але це вже була не справа ЗСУ. Тому, мабуть, склалося уявлення, що звільнення відбувалося за допомогою 20-30 людей. Але такого не буває в сучасній війні”, – пояснює генерал-майор Віктор Назаров.
Різні люди, маючи різну інформацію, вибудували у своїй свідомості різні моделі одних і тих же подій. Для бійця штурмової бригади це було ламання ворожого опірніка, для добровольця – зачистка міста. Для начальника штабу – залучення нової більш захищеної бронетехніки. А для керівника АТО – маленький, майже непомітний епізод його великої війни.
Різний погляд на одні й ті ж самі події, різна інформація, яка надходила з фронту, та відсутність єдиного джерела подачі такої інформації призвели до того, що разом зі справжніми героями на хвилі успіху з’явилися і люди із сумнівною репутацією.
У квітні 2014-го ніхто не знав, як оформити добровольчий рух, що зароджувався.
Збройні сили України почали розгортати підпорядковані їм батальйони тероборони. Міністерство внутрішніх справ формувало резервні підрозділи Внутрішніх військ, щойно перейменованих у Нацгвардію. З’явилися і батальйони особливого призначення патрульно-постової служби.
“Донбас” був одним із декількох десятків таких підрозділів. Але на той час тільки його “слава” вийшла за межі свого регіону. Як і чому це відбулося? Щоб дати відповідь на це питання, доведеться повернутися у березень 2014-го. У Донецьк, де паралельно із проросійськими мітингами на центральній площі міста збиралися і патріоти під синьо-жовтими стягами, намагаючись зупинити російську навалу. Тоді ж з’явилося поняття донецької самооборони – об’єднання активістів, які захищали патріотичні зібрання від нападів сепаратистів та проросійськи налаштованих співвітчизників.
Сергій Саломатін (Сергій Донецький), учасник самооборони Майдану, який у березні – квітні 2014-го був активістом самооборони Донецька, а крім того – ще й воював у добровольчому батальйоні “Азов”, розповідає: “Був такий собі Микола Якубович. Він представився як сотник самооборони Майдану. Приїхав із товаришем, представив його як “Семена Семенченка”, делегованого керівника Самооборони Донецька, який координуватиме дії. Він був у чорному драповому пальтечку, скромний такий. Неприємний, слизький, мутний тип. Ні ораторського мистецтва, ні гіперактивності, ні організаторських здібностей”.
Перша поява Семена Семенченка у публічному просторі – соцмережі Facebook, яку він згодом активно використовуватиме, відбулася в березні. Тоді ж проявилися і перші конфлікти із соратниками.
“З усієї відповідальністю заявляємо про те, що подальше перебування на чолі нашої організації Семенченко представляє небезпеку для Донецької самооборони не тільки з огляду на свою повну професійну неспроможність, а й тому, що на сьогоднішній день є підстави вважати його провокатором і зрадником”, – цей допис Сергія Саломатіна і його побратимів у Facebook став реакцією на події 13 березня у Донецьку, коли проросійські активісти при повній бездіяльності правоохоронців напали на патріотів, що проводили акцію у центрі Донецька. Наслідком нападу стали перші жертви у російсько-українській війні.
“Спочатку все було спокійно, зібралися проросійські сили… Потім почалися провокації: спочатку дрібні – почали кидати петарди, яйця. Потім – безпосередньо зіткнення. До початку провокацій він пішов в оточенні офіцерів тоді ще міліції. Я відвернувся, подивився, куди його ведуть. “Куди старшого поділи?”. Думав, що вони постоять, щось обговорять. А вони все далі, далі – виходили за зону мітингу. Ця ситуація одразу ж спливла. Ну негідник! Покинув, пішов, втік. Яка може бути довіра?” – обурюється Сергій Донецький.
Але Семен Семенченко вже тоді, вочевидь, непогано володів інструментами ведення інформаційної війни. Жорстко відповівши на звинувачення, він без тіні сумнівів та вагань продовжив збирати та “організовувати” через соцмережі патріотів.
“Всі звинувачення, що розповсюджуються від імені цієї “структури”, різні “недовіри”, є абсолютно бездоказовим поклепом”, – писав Семенченко у Facebook.
Наступною сходинкою Семенченка до карколомної кар’єри політичної фігури, з якою рахувалися, а згодом і народного депутата, стала участь у створенні батальйону “Донбас”, який тоді формувався на Дніпропетровщині. У такі неофіційні підрозділи часто потрапляли ті, кому відмовляли військкомати.
“Я у батальйон “Донбас” потрапив 16 квітня 2014-го”, – пригадує Дмитро Бабкін із позивним “Беня”. До війни він був приватним підприємцем. А з квітня 2014-го став добровольцем батальйону “Донбас”. 23 травня поранений у бою під Карлівкою. Нині – командир танкового взводу бригади Нацгвардії.
“Побачив заклик у Facebook, що треба об’єднуватися, в акаунті Семена Семенченка, що буде формуватися якийсь міліцейський батальйон. У зв’язку з тим, що мене не мобілізували, маріупольський військкомат мовчав, а я хотів брати участь. Єдиний варіант для мене був – добробат. Приходить людина: “Я такий-то, готовий виконувати таку-то місію. Якщо знайдете мені місце…” Кожен вставав, говорив про себе декілька слів. Я встав, представився, де служив, маю військове звання старшого сержанта, строкова служба, контракт. Тоді цього було досить, по імені ніхто нікого не називав. Інформацією про особисті дані володіли кілька людей”.
У квітні “Донбас” почав з’являтися в новинах національних телеканалів. Але тоді батальйон представляла інша людина – Сергій Єрьомін.
“Сергій Єрьомін. У той період ми його бачили частіше, ніж Семенченка. Він претендував на те, щоб бути одним із командирів, заступником або комбатом. По-перше, його ніхто не представляв. Ніхто не казав: “Ось, я комбат, а це мій заступник”. Зараз я розумію, чому цього не відбувалося: вони – люди далекі від армії, і не знали, що так треба робити”, – каже Дмитро Бабкін.
Він пригадує, що Семенченко знаходився в тіні: “Приїжджав, проводив політінформації, розповідав про загальний стан, в той час як ми збивали колектив, намагалися людей привчити до дисципліни – підйом, все організовано, все разом, щоб було хоч якесь злагодження, відчуття ліктя. Бойового досвіду не було навіть у мене, але у мене була хороша армія за плечима. Єрьомін був такий же, як Семенченко. Приїжджав частіше, але коли ми шикувалися, приїжджали журналісти, Семенченко давав текст Єрьоміну і той його озвучував. Це були такі пропагандистські рекламні роліки. Чомусь я в YouTube їх більше не бачив, тільки чернетки”.
Згодом, восени 2015-го, Сергій Єрьомін оприлюднив звернення, намагаючись розповісти правду про себе та Семена Семенченка. Як склалася подальша доля першого керівника “Донбасу”, нам невідомо, єдине, що вдалося дізнатися, – він виїхав з України до Сполучених Штатів Америки.
“Саме я у 2014 році зібрав групу, яка в подальшому називалася батальйон “Донбас”. У цю групу входив і Костянтин Грішин, він же Семен Семенченко. З’явилася реальна загроза нашим сім’ям, у т. ч. моїй, бо я був на екранах телевізорів. Я був змушений тимчасово залишити свої функції в групі, щоб відвезти свою сім’ю в Трускавець. Скориставшись моєю відсутністю, Грішин, якому я доручив зв’язок зі ЗМІ та волонтерами, обманним шляхом перехопив ініціативу і взяв командування групою на себе”, – розповідав Сергій Єрьомін.
Про Семенченка він говорив так: “Він зарекомендував себе як нікудишній боєць, який боїться зброї і нічого важчого та страшнішого за смартфон у руках не тримав. Після мого повернення він намагався організувати мою ліквідацію. В результаті я отримав поранення і змушений був лікуватися”.
Звинувачення у бік Семенченка посипалися ще до звернення Єрьоміна. У жовтні 2014-го. Його біографію вивчали декілька незалежних дослідників. Знайшли погашені судимості, борги, сумнівну проросійську політичну діяльність. Зміна прізвища, відсутність вищої освіти, підробка військових документів – ці факти оприлюднили у 2018 році. Але міф подекуди виявився сильнішим за правду. Семен Семенченко і досі з’являється у публічному просторі як легендарний комбат.
“Моє реальне прізвище Семен Семенченко. Якщо ви маєте на увазі, яке прізвище було до цього, то моє прізвище було Грішин, я його змінив в 2014 році, взяв свій бойовий псевдонім “Семенченко”, – розповідав той.
Громадська активістка і психологиня Тетяна Сиренко вважає, що це була дуже добре спланована політична акція. З 2014-го року займається психологічною реабілітацією звільнених із полону та ветеранів російсько-української війни.
“Коли добровольці воювали, я згадую такі дописи. Говорю очима цивільної людини: це були такі гарні фотографії”, – каже вона.
“Думаю, що спрацював ще той факт, що людям, які реально воювали, було не до дописів у Facebook та інших соціальних мережах. Оці яскраві меседжі були дані людям, по факту, щоб вони могли почути те, що вони хотіли, той образ, який вони хотіли. У т. ч. і частина добровольців”, – вважає вона.
23 травня українці запам’ятали як дату бою батальйону “Донбас” під Карлівкою. За версією Семена Семенченка, колона, що рухалася ледве не звільняти Донецьк, наче б то потрапила в засідку. Що ж відбувалося насправді?
“Це був спланований наліт – такий воєнний термін, але виконаний аматорами, нами. Людьми, для яких це було вперше в житті. Ми планували наліт на блокпост у Карлівці. Ми знали, що там стоять озброєні колаборанти, не сепаратисти, що стали поруч із працівниками ДАІ. Тому готові були до вогневого контакту”, – пригадує доброволець батальйону “Донбас” Дмитро Бабкін.
За його словами, вони тоді вважали, що готувалися досить серйозно, але досвід та знання показали, що того було замало.
Цей бій Семен Семенченко висвітлював у соцмережах фактично в реальному часі. Принаймні, так усім тоді здавалося. Безпосередні ж учасники подій розповідають іншу історію.
“Це неправда. Наголошую – з нашого боку це був наліт, “спланована операція”. Як ми її здійснили – правильно чи неправильно – це друге питання. Але ми до неї готувалися. Я знаю, чому це заявив Семенченко. Семенченко не хоче визнавати помилки, думаю, йому соромно, тому що він стукав себе у груди, що він комбат, а у дійсності він був, як і ми, аматором. Операцію планував не він”, – каже Бабкін.
Унаслідок некомпетентності командування та відсутності взаємодії з основними силами АТО, батальйон “Донбас” тоді зазнав відчутних втрат – 5 загиблих та 6 поранених. Поставлені завдання – взяття під контроль блокпосту – виконано не було.
Доброволець Дмитро Бабкін пригадує: “Я був серед трьох перших поранених. До нас пробилася машина. Я сам заліз на одній нозі – прострелили ногу і в голову по дотичній. Поранених зібрали, Семенченко в т. ч. був у тій машині. Треба було їхати всім…”
Попри все Дмитро Бабкін, як і багато інших добровольців, після лікування повернувся в на фронт: “Після поранення на 2 місяці потрапив у лікарню. У мене було прострелено ногу з переломом, пошкоджено артерію – тяжке поранення. У серпні ходив на милицях, на кінець серпня повернувся в батальйон у Петрівці, на прохання Семенченка займався кадровими питаннями. У листопаді пройшов медкомісію, був зарахований у батальйон. У березні старшиною роти пішов воювати у Широкине. Відтоді служу”.
Через три дні після того, як відбувся бій під Карлівкою, штаб АТО розпочав першу військову операцію російсько-української війни.
26 травня відбулася дуже цікава подія, про яку до сьогодні знали тільки три людини.
Сили АТО завдали авіаудару по російських найманцях, які намагалися взяти під контроль Донецький аеропорт, зокрема новий термінал. Після чого на територію аеропорту висадився десант. Унаслідок цієї спецоперації основні споруди аеропорту були звільнені. Втрати ворога складали десятки вбитих. З боку української армії лише один військовий був поранений. Бій за Донецький аеропорт був для окупантів несподіваним та провальним. Немовби всі його деталі вже неодноразово описані, але російсько-українська війна ховає ще безліч таємниць.
“В АТО пішло десь 50 чоловік неоформлених. Тому що Костя Грішин, він же Семен Семенченко, обіцяв неоформленим, що їх оформлять у “Миротворець”. Це при тому, що на цей час він сам був не оформлений, тоді ще він був Костя Грішин. Він в АТО чомусь їздив, не знаю, хто йому це дозволяв. Реально батальйоном командував Філін – наш заступник командира батальйону – начальник штабу і командири рот, командири взводів.
А цей продовжував свою діяльність – журналісти, кореспонденти, піар”, – розповідає громадський діяч Володимир Бабенко, який був добровольцем батальйону “Донбас”.
А наступна історія, яку розповів Віктор Муженко, ще не з’являлася у ЗМІ:
“Під час бою до мене підійшов офіцер СБУ, сказав, що на нього вийшла група опору “Донбас”, і вони готові надати нам допомогу, якщо ми згодні з такою пропозицією. Каже, якщо є можливість – можна з ними переговорити. Я питаю, з ким розмовлятиму. Він каже, що це керівник групи на ім’я Семен. Я взяв його телефон. Старший цієї групи Семен дав мені інформацію: “Ми знаходимось у районі аеропорту, зі зворотного боку Опитного та Водяного, спостерігаємо розгортання двох мінометних розрахунків. ВУ нас є можливість їх знищити. Вам така допомога потрібна?”. Я кажу: “Допомога потрібна, якщо можете – знищуйте!”. Через певний час він доповідає, що завдання виконав”.
Про два КАМАЗи з терористами-кадирівцями, які, тікаючи з аеропорту, були знищені своїми ж у районі Путилівського мосту, всім добре відомо. Але, як з’ясувалося, ворог готував ще один удар. З тилу. І саме ці дві групи на КАМАЗах помітив таємничий “Семен”.
“Протягом години-півтори він ще раз на мене вийшов через офіцера СБУ і доповідає, що в районі Опитного, в лісосмузі, вони спостерігають два КАМАЗи, з яких висаджується особовий склад бойовиків. Каже: “В нас немає можливості їх знищити. Якщо у вас є така можливість, вжийте, будь ласка, якихось заходів, щоб їх нейтралізувати”. Туди були наведені наші гелікоптери, було завдано удару, внаслідок якого, за доповіддю знову ж старшого цієї групи опору, бойовики там були практично всі знищені. Яка кількість загиблих, яка – поранених, я зараз не можу сказати, всього було близько 20-30 людей. Знищено два КАМАЗи та групу бойовиків, які з тилу планували певні дії проти наших підрозділів, що в той час вели бойові дії за Донецький аеропорт”, – розповідає Віктор Муженко.
Цікаво, що для Дмитра Бабкіна, який у 2014-му був добровольцем батальйону “Донбас”, ця історія виявилася незнайомою:
“Від вас чую вперше. Я тоді спілкувався з багатьма, особливо після Іловайська, виходили люди, які мене не знали, яких я не знав. Розповідали багато історій, але про те, що якась наша бойова група, тим більше, наскільки мені відомо, після Карлівки деморалізований був підрозділ і декілька днів взагалі не могли прийти до тями”.
Хто ж був тією людиною, що представився генералу Муженко як “Семен”? Спочатку військові експерти вважали, що це був саме Сергій Єрьомін, про якого ми розповідали. Але з’ясувалося, що це не так. Глибоко законспірований партизанській загін просто представився як “Семен” і “Донбас”, щоб його почули генерали. Саме з цього моменту міф зажив власним життям.
Міфологія добровольців – це низка яскравих або трагічних історій, над якими раділа та плакала свого часу вся Україна. Деякі з них – вигадані, деякі реальні.
Громадська активістка і психологиня Тетяна Сиренко каже: “Бралися якісь історії, які вихоплювалися просто з простору. Тобто в основу зазвичай бралися реальні історії”.
Але для суспільства це вже не так важливо, бо міфи потрібні людям, щоб пережити важкі дні та самовизначитися в часи змін. Семен Семенченко – яскравий приклад такого міфу. Влітку-восени 2014-го українці асоціювали добровольчий рух саме з цією загадковою людиною, яка з’являлася на людях винятково у балаклаві. Але минуло небагато часу – і цей міф був розвінчаний.
Громадський діяч Володимир Бабенко, який був добровольцем батальйону “Донбас” каже: “Насправді у нього були покровителі – це Антон Геращенко. Я думаю, що він цю легенду створив – і вони зробили так, що тут “не побачили” судимість у Криму. Він узяв “ліву” довідку у вишгородському військкоматі, де написали, що він капітан. Його призначили командиром батальйону в серпні і він, по суті, 3-4 дні … Знову ж таки, тільки зайшли в Іловайськ – журналісти, камери, почав розказувати всім, що ми зайшли в місто. Як бойові дії, так одразу ж прилетіло, поранило і зразу його повезли”.
За словами генерала Муженка, ситуація була така: “Хаос, параліч органів управління. На цій хвилі волонтерства, активності українського суспільства, українського народу з’явилися і справжні лідери, і герої і з’являлися люди, скажемо так, із “мутними моментами” у біографії. У 2014-му році саме завдяки активності відповідних формувань, деяких особистостей у соцмережах, які були підхоплені ЗМІ і телебаченням, набули поширення такі міфи. Політика Збройних сил щодо замовчування певних процесів, неосвітлення їх призвели до того, що в суспільстві з’явилося викривлене сприйняття подій 2014-15 року”.
“Потрібно показувати людям факти. Чому було так багато думки про те, що воювали тільки добровольці? Добровольці були дуже контактними з цивільним населенням. Добровольці були доступні. Вони багато говорили. Вони мали багато зв’язків і зі ЗМІ, і з волонтерами. І вони не були обмежені контрактами. Вони не були обмежені статутом, який забороняв їм говорити”, – каже Тетяна Сиренко.
Вона також наголошує: “Стосовно Збройних сил, то досить часто знецінився їхній внесок саме тому, що “це ж у вас робота, а тут люди героїчно пішли, самі прийняли рішення”. Люди мало знають про недобровольців”.
Генерали та добровольці, волонтери та пересічні громадяни – різні професії, різни джерела інформації та різний досвід. Ми дивимося на одні й ті ж події по-різному. Але одне в нас єдине – це бажання захищати свою країну. Міфи народжуються і живуть у суспільстві власним життям. Воєнні міфи міцніші за інші, бо вони скріплені кров’ю. Пам’ятаємо справжню історію. Шануймо справжніх героїв. Дивимося в обличчя правди.
Розвінчувати міфи та показувати справжнє обличчя правди – мета нашого проєкту. Не зачаровуйтесь, щоб потім гірко та боляче не розчаровуватись! А ми вам у цьому допоможемо.